Українська Служба
Додати як бажане джерело в Google

Додайте нас до пріоритетних джерел у Google, щоб наші новини відображалися у Вас на початку результатів пошуку.

«П.К.П. Пілсудський купив Петлюру»  — як совєтська кінопропаганда намагалася дискредитувати український визвольний рух

17.11.2026 13:02
Про винятково цікавий продукт совєтського агітпропу столітньої давності та місце Петлюри і петлюрівців в українській історіографії та історичній пам'яті.
Аудіо
  • «П.К.П. Пілсудський купив Петлюру»
           ...
Образ Головно отамана армії УНР Симона Петлюри в совєтській пропагандистській стрічці «П.К.П. Пілсудський купив Петлюру»Foto: foto:https://www.youtube.com/watch?v=nfCz8woy1iI&t=1276s

Цьогоріч відзначається 100-річниця з часу загибелі Симона Петлюри. Головного отамана Армії УНР і голови Директорії УНР в екзилі було вбито пострілами з револьвера в Парижі 25 травня 1926 року. Попри прямі докази все вказує, що за вбивством видатного державного діяча і одного з провідників Української революції було вбито з наказом червоного Кремля.

Проте фізичної ліквідації «буржуазного націоналіста номер один» було замало. Знищенням його образу як національного провідника і борця за свободу України зайнялася більшовицька пропаганда. Свого часу Ленін безапеляційно заявив, що «Зі всіх видів мистецтва для нас найважливішим є кіно», і власне слідуючи цьому гаслу, агітпроп взявся за цю справу, знімаючи кіно про Петлюру і петлюрівців.

У 1926 році на Одеській кінофабриці Всеукраїнське фотокіноуправління режисери Аксель Лундін та Георгій Стабовий під пильним оком чекістів зняли німий художній фільм «П.К.П. Пілсудський купив Петлюру». Стрічка охоплює останній період боротьби Української Народної Республіки з більшовиками — від укладення Варшавського договору 1920 року до Другого Зимового походу українських військ, який закінчився трагедією з розстрілом захоплених у полон вояків.

У центрі сюжету — союз Симона Петлюри з Юзефом Пілсудським, який автори картини подають як угоду про продаж українських національних інтересів Польщі. Головний отаман зображений продажним, марнославним політиканом, а його прибічники — нездарними авантюристами. Натомість більшовики та Червона армія постають позитивними героями. До зйомок навіть залучили реальних учасників тих подій, зокрема Юрія Тютюнника.

Метою фільму було дискредитувати Петлюру, український визвольний рух та українсько-польський союз, представити боротьбу за незалежність як результат іноземних інтриг і переконати глядачів у нелегітимності української державності, але фільм далеко відійшов від канонів простого агітпропу і був цензурований та заборонений до показу на якийсь час.

26-27 жовтня у Варшаві відбулася XXII Міжнародна прометеївська конференція «Пам’ять, історія, знання, політика: суперечки про спадщину ХХ століття у Центрально-Східній Європі».

Організатором наукового заходу є Центр досліджень Східної Європи Варшавського університету. Медіа-партнер події — Польське радіо для закордону. В рамках цієї конференції відбувся показ стрічки «П.К.П. Пілсудський купив Петлюру» і дискусія експертів довкола неї.

Широке представлення цього більшовицького дітища здійснив к.і.н. Алєксєй Васільєв з Центру досліджень Східної Європи Варшавського університету.

«Цей фільм був створений 1926 року, тобто фактично одразу після тих подій, які ми можемо побачити в ньому. У фільмі зображено події, що відбувалися між підписанням угоди між Польщею та Українською Народною Республікою у квітні 1920 року та Другим Зимовим походом наприкінці 1921 року.

Цей фільм було створено буквально через кілька років після описуваних подій. Він є своєрідним напівдокументальним твором, і саме тому його ще не можна вважати повністю ігровим фільмом. Адже він, мабуть, навіть у масштабах світової історії кіно є безпрецедентним з огляду на участь у зйомках реальних учасників подій, про які йдеться у стрічці.

Наприклад, у фільмі мав зніматися навіть Котовський, але його вбили за кілька місяців до початку зйомок. Водночас червоноармійці Котовського, які брали участь у боях із Петлюрою, також виступили в цьому фільмі як актори».

Водночас Алєксєй Васільєв наголошує, що в цьому фільмі найбільш унікальним моментом є участь у цій стрічці Юрка Тютюнника — генерал-хорунжого Юрія Тютюнника, який був очолював Другий Зимовий похід. Цього соратника Симона Петлюри  чекістам вдалося підступом схопити у червні 1923 року.

«Його ситуація була трагічною та дуже складною. Як ми знаємо, і не потрібно пояснювати це присутнім, у війську Петлюри він займався організацією повстанського військового штабу, який мав готувати повстання в Україні. Однак сам став жертвою операції совєтського спецслужб — ГПУ.

Генерала Тютюнника змусили до співпраці. Під примусом він також брав участь у різноманітних пропагандистських проєктах. Зокрема, видав кілька книжок пропагандистського характеру. Він працював і на тій самій Одеській кіностудії, де було знято фільм, про який ми сьогодні говоримо. Там він був співавтором різних сценаріїв, зокрема сценарію фільму Довженка "Звенигора", і також брав участь у цьому проєкті».

Історик звертає увагу, що Тютюнник намагався в міру своїх вкрай мізерних можливостей якось нівелювати пропагандистський ефект більшовицької стрічки.

«У своїх спогадах Тютюнник писав, що намагався якомога більше уникати участі в пропагандистській кампанії. Звичайно, його можливості для цього були дуже обмеженими. Проте він намагався, використовуючи своє становище консультанта, а також актора перетворити цей фільм на своєрідний водевіль, балаган, вінегрет.

Він хотів зробити з нього такий собі вінегрет, щоб фільм був якомога менш пропагандистським продуктом і радше демонстрував неспроможність самої пропаганди. Для цього він намагався вдаватися до різних засобів, зокрема впливати на вибір акторів, організацію зйомок тощо».

Як каже дослідник, доля фільму «П.К.П. Пілсудський купив Петлюру»,  прем’єра якого відбулася у 1926 році, була дуже непростою і химерною. Зокрема з погляду прокату та показів, позаяк фільм то забороняли, то знову дозволяли демонструвати.

«Совєтська влада насправді не знала, що з ним робити. З одного боку, 1926 року, за кілька місяців до прем'єри фільму, Петлюру вбили в Парижі, і стрічка цілком могла стати інструментом антипетлюрівської пропаганди. Проте, з іншого боку, у травні Пілсудський повернувся до влади в Польщі, і демонструвати цей фільм стало дещо незручно. Влада не знала, як до нього поставитися. Тому кілька місяців фільм йшов у кінотеатрах, потім зникав із прокату, знову з'являвся».

Тим часом, ще один з учасників дискусії  професор Андрій Руккас з Київського національного університету ім.Т.Шевченка (взяв участь в ній онлайн) прокоментував питання сприйняття Симона Петлюри в українській історіографії. Дослідник  наголошує, що попри поділеність думок та різні історіографічні традиції ця фігура за невеликими винятками є позитивним і визначним героєм української історії.

«Якщо говорити про західноукраїнську історіографію, то донедавна постать Петлюри сприймалася там дуже негативно, її засуджували, оскільки він, мовляв, продав Галичину, продав Західноукраїнську державу, зрадив інтереси Західної України, зрадив Західноукраїнську Народну Республіку. Таке ставлення зберігалося досить тривалий час.

Натомість у випадку історіографії Наддніпрянської України, Петлюра завжди був героєм української еміграції — як до Другої світової війни, так і після неї, якщо говорити саме про еміграційну історіографію.

Що стосується сучасної української історіографії, то нашим дослідникам, нашим історикам вдалося примирити ці різні підходи. І тепер Петлюру радше сприймають як позитивного героя, як постать зі знаком плюс. Його іменем названо вулиці у Львові, Києві, Харкові й навіть у Полтаві, хоча тривалий час там не було вулиці Петлюри. І, здається, досі в цьому місті немає пам'ятника Петлюрі, тобто в його рідному місті».

Учасники дискусії також приділили чимало уваги політиці пам’яті в Україні. Зокрема, про це говорив професор Томаш Стриєк з Інституту політичних досліджень Польської академії наук. Він погоджується з думкою Андрія Руккаса, що постать Головного отамана УНР практично остаточно утвердилася в українській історичній пам’яті як позитивний герой. І це попри суперечки навколо його рішення відмовитися від Галичини та Волині на користь Польщі, аби заручитися підтримкою Варшави в боротьбі за незалежність України проти більшовиків, хай і ціною таких територіальних поступок. Професор Стриєк це пов’язує з переглядом парадигми, який відбувся в останні роки, і що зумовило, що впізнаваність Петлюри серед українців суттєво зросла.

«Я вважаю, що ми маємо справу з принциповим поворотом в українській історичній пам'яті та політиці пам'яті. Річ у тім, що раніше Українську революцію вивчали переважно з погляду того, щоб дослідити, осмислити й проаналізувати, чому вона зазнала поразки. У зв'язку з цим звертали увагу на розбіжності, зокрема на розбіжності між УНР і ЗУНР, у самому таборі Української Народної Республіки.

Натомість тепер ми перебуваємо на такому історичному етапі, який безпосередньо пов'язаний із війною та новою енергією політики пам'яті, що нині формується в Україні. Йдеться про створення певного пантеону історичних періодів і постатей. Тепер уже не ставлять питання про те, що було поганого чи які внутрішні суперечності існували між ними, а натомість представляють їх як окремі ланки національного, визвольного процесу, який веде до сучасної мети.

Така переінтерпретація історії України цілком зрозуміла в нинішній ситуації. Ба більше, через це пройшли практично всі європейські народи. Різниця лише в тому, що Польща, скажімо, здійснила таке переосмислення ще у 20–30-х роках ХХ століття. Україна робить це тепер».

Дослідник теж пояснив чому попри все постать Петлюри однозначно програє у своїй популярності діячам ОУН-УПА в нинішньому українському національному пантеоні.

«Як відомо, в нинішніх умовах конфлікту, принаймні від 2014 року, головним антиімперським, антисовєтським символом є Українська Повстанська Армія. Це певний міф — міф незламності.

Щодо Петлюри чи героїв Української революції 1917–1921 років, то про них цього сказати не можна. Петлюра був політичним емігрантом, якого вбили в Парижі. Тютюнник очолив спробу цього повстання, але згодом повернувся до Совєтського Союзу. Натомість, як ми знаємо, Українська Повстанська Армія продовжувала боротьбу на своїх позиціях аж до смерті Шухевича у 1950 році, а подекуди й до 1954-го.

Тому цілком закономірно, що в усьому нашому регіоні, і це не є якоюсь винятковою особливістю України, так само в країнах Балтії на перший план виходять лісові брати, а не герої, скажімо 1918 року.

У Польщі ми також пережили бурхливе поширення культу "проклятих солдатів". Можливо, сьогодні він дещо слабшає, але ми теж брали участь у цьому процесі. Отже, я вважаю, що погляд на історію завжди зумовлений потребами сьогодення. І якщо подивитися на ситуацію саме з цієї перспективи, то українська держава та українське суспільство нині сприймають минуле як певний процес, у якому всі його етапи працюють на кінцевий результат».

Зі свого боку, Андрій Руккас наголошує, що, пояснюючи причини, чому в центрі українського героїчного міфу опинилися упівці на чолі з лідерами ОУН-УПА, а не Петлюра та петлюрівці, слід брати до уваги неспівмірність масштабів двох рухів і несприятливі історичні обставини, які не дали змоги останнім посісти провідне місце в українському національному пантеоні.

«Скільки ж було тих петлюрців? У 1920 році чисельність армії Української Народної Республіки на піку свого розвитку становила щонайбільше 40 тисяч осіб. Із них приблизно 20 тисяч залишилися на совєтському боці. Близько 20–25 тисяч відступили до Польщі. Частина згодом повернулася до совєтської України, а більшість просто загинула під час репресій. А звичайні, рядові вояки армії УНР або учасники повстанських загонів загинули під час Голодомору. Тобто просто не залишилося кому передавати цю пам’ять.

А тепер подивімося, як усе склалося з Українською Повстанською Армією. Після Другої світової війни практично в кожному селі Західної України та в багатьох селах Наддніпрянщини був хтось, хто воював у лавах повстанців. Люди поверталися з таборів ГУЛАГу й передавали пам’ять своїм родинам, дітям та онукам. Саме тому ця пам’ять жива і досі залишається свіжою. А тепер спробуйте знайти в Україні живого нащадка когось із петлюрівців. Майже ніхто не скаже, що його дідусь або прадідусь воював на боці Петлюри, і не зможе розповісти, в якому саме підрозділі. Цю пам’ять в совєтській Україні практично знищили.

А петлюрівська еміграція після Другої світової війни поступово маргіналізувалася. Вона стала фактично непомітною, а її традиція не відтворювалася в наступних поколіннях. Не залишилося тих, кому можна було б розповідати цю історію і передавати цю пам’ять. Якби не Голодомор, не масові репресії та не колективізація, можливо, ця пам’ять передавалася б від покоління до покоління і ситуація була б схожою на ту, що склалася з УПА».

Повна версія програми у прикріпленому звуковому файлі.

Матеріал підготував Назар Олійник

 

 

 

Прелюдія Ризького миру. Справа закінчення польсько-большевицької війни і українське питання

13.11.2020 14:10
Розмова з професором Яном Пісулінським з Ряшівського університету

Професор Бруський: Прихід до влади Пілсудського міг стати останнім імпульсом, що спонукав Кремль віддати наказ вбити Петлюру

06.10.2026 10:43
Про вбивство Головного отамана Армії УНР і голови Директорії УНР в екзилі Симона Петлюри та роль Москви у цьому — розмова з професором Яном Яцеком Бруським (Яґеллонський університет).